Поточні

ЖИТТЯ, ПРО ЯКЕ МИ НІЧОГО НЕ ЗНАЄМО

Вже майже ніч… Осінь - прекрасна пора року, коли після тяжкого робочого дня повертаєшся у теплу та затишну домівку до своїх рідних.

Але ні рідних, ні домівки немає, навіть грошей на хліб та на воду.

Які думки були у той час у Наташи, зараз не може згадати навіть вона сама, та все ж таки вона наважилась їхати до Одеси, де живе її бабуся.

Приблизно так розпочиналась нова сторінка її життя

До того місця, де розпочалась ця історія, після тяжкого робочого дня, який у керівників, як відомо, не має ні початку не кінця, рухався досить дорогий автомобіль, у якому знаходився ще один наш герой.

Напевно, так було потрібно Всевишньому, щоб до цього часу ніхто не зупинився перед Наташою.

Серед думок нашого героя було тільки одне - доїхати додому, де любляча жінка вже готує вечерю, поспілкуватись з дітьми, якщо вони не заснуть до того часу, та впасти в тепле ліжко…

А ж тут несподівано серед цих думок, неначе жезл міліціонера, він побачив дитячу руку, яка немов би засвітилась у темряві. В одну секунду відчувши, що саме він повинен зупинитись, наш герой взяв праворуч.

У Наташі, перед якою не зупинялись навіть прості радянські автомобілі, щось защиміло у серці, страх перед невідомістю, та радість від того, що хоч трохи зігріється, боролись всередені її маленького серця, та все ж таки вона рухалась до автомобіля.

- Тобі куди?- почула вона через відкрите вікно.

- До Одеси, там живе моя бабуся, - була відповідь.

Не повіривши тому, що почув, наш герой відчинив двері, та запропонував сісти.

Заглянувши до авто, яке всередені світилось ще красивіше ніж зовні, вона відчула щось домашнє, тепле та затишне, а ще вона побачила чіпси та горішки, які можуть їй запропонувати.

Відчуваючи тепло, яке огорнуло її з усіх боків, Наташа щось відповідала, не вникаючи у зміст розмови, а сама думала, як наважитись попросити поїсти. Аж тут несподівано для себе аж крикнула: « Ви мені нічого не зробите?»

Наш герой аж здивувався, адже дівчина йому розповідала про своє життя, та причини, які спонукали її вночі виїхати до Одеси.

- А що я тобі можу зробити? - здивовано запитав він.

- Ну, не відправите мене на органи закордон? - наш герой розсміявся та запропонував їй поїсти чіпсів та горішків.

Тепер, відчувши повну безпеку, дівчина почала розглядати автомобіль та нашого героя. Вже розповідь про життя стала відвертішою.

Саме головне, що розповіла Наташа, це те що вона, закінчивши школу-інтернат, повернулась додому, щоб отримати паспорт, та мама віповіла, що не хоче займатись її проблемами, а звернувшись до сільської ради за допомогою їй надали перелік такої кількості документів, про які вона навіть не чула. Та ще й сказали: «Поки ти не приватизуєш житло, де мешкає мати і не виготовиш державний акт, навіть не сподівайся отримати паспорт.»

Наташа, не знаючи законів України, та того, що за таку відповідь цих посадових осіб просто потрібно було вигнати у три шиї, вирішила жити без паспорта.

Що це було за життя, навіть згадувати тяжко

За цими розмовами вона навіть не бачила, що вони вже давно не їдуть, а зупинились.

Їй так хотілось комусь розповісти про своє життя, що вона не могла зупинитись.

Наш герой, теж вже не поспішав ні куди…

"Народилась я в селі біля міста Чернігів. Коли мені було вісім місяців тато нас покинув, тому я його не знаю. Ще в мене є старші брат з сестрою, які вже дорослі, та менші, теж сестра та брат, які зараз навчаються у тій школі-інтернат, де і я навчалась. Також і «отчимів» у мене було п’ять, а зараз мама живе з шостим.

Вона так спокійно про все це розповідала, що наш герой дивувався:

- Дитя, навіть не здогадується який це жах!

А Наташа розповідала далі…

"В інтернат я напросилась сама. Мама п’є горілку та не займається нами, то ж ми завжди були голодні. Про те, щоб вчити уроки навіть не було мови, бо кожний день приходили компаніїї та постійно пиячили. Потім, коли всі розходились, мама мене так била, що шкіра на спині лопалась, та дуже тікла кров.

Одного разу до мене підійшов братик, та, положивши ложку на стіл, сказав: «Ти ж не хочеш щоб я вмер з голоду? Зроби щось!»

От і пішла я шукати роботу. Добре, що поруч була заправка, де мені дозволили мити підлогу та платили п’ять гривен. Одже вже з голоду ми не вмремо.

Та побої зі сторони мами продовжувались, тому я, прийшовши одного разу до «завуча» школи, сказала, що вже не можу так жити і якщо вони не відправлять нас до інтернату я не вийду з кабінету.

Дякуючи Богу, нас відправили в Чернігів до школи-інтернату.

Знаєте, я так хотіла вивчитись, та стати розумною людиною, та на жаль всі роки пропущені в сільській школі не дали мені цього зробити.

Єдине моє досягнення, що я, зібравши всі сили, змогла навчитись рахувати до дванадцяти англійською мовою".

Тут Наташа схаменулась, побачивши що машина стоїть:

- Чому ми зупинились? - налякано запитала вона.

- Я влаштую тебе у готель, а завтра вдень на автобусі, а не попутками поїдеш до Одеси. Та пообіцяй, що зателефонуєш мені.

- А де ж я візьму на це стільки грошей!?

- За це не турбуйся - я тобі дам, щоб вистачило на все.( А сам подумав, якби це була сама велика проблема, то я б з радістю її вирішив) .

Після невеликих пояснень адміністратору, чому солідний чоловік в ночі хоче зняти номер, прийшовши з молодою дівчиною, Наташу поселили. Виходячи з готелю, він попросив розбудити дівчину з ранку.

Доїхавши до дому вже далеко за північ, наш герой вже просто впав та заснув. На цьому могла закінчитись наша історія, адже все можливе було зроблене, турбота проявлена в тій мірі в якій можливо. А завтра знову робочі будні, проблеми… ось і прийшов сон.

Та не так стається як думається

Вставши з ранку, ще вмиваючись, наш герой вже думав про дівчину. За сніданком розповідав коханій цю історію, а сам відчував що не все зробив, що буде далі? Де вона? Чи зателефонує?

На ранішньому засіданні вже не проблеми підприємства турбували його, а подальша доля дівчини.

Та робота є робота і від керівника залежить доля всіх працівників.

Тому все пішло своєю чергою. Зустрічі, договори, кредити і знову вечір. . .

А Наташа, де вона?

Вона, прокинувшись зранку та проаналізувавши вечірню пригоду, пригадавши попередній візит до Одеси, коли їй запропонували допомогу у отриманні паспорта, та поїздку закордон на «відпочинок» . . .і як вона потім розповідала: "Вони, напевно, хотіли здати мене на органи, або мною заробляти гроші. Шо я, не понімаю».

З впевненістю вирішила - якщо в Києві є такі добрі люди, то залишусь тут. Тим більше, що раніше вона познайомилась з молодим хлопцем, який теж випускник школи-інтернату та пропонував допомогу в разі необхідності, хоч сам не має де жити, але він будівельник, тому на перший час можна переночувати на об’єкті, який вони будують.

Я нікому не потрібна…

Життя наче б то трохи посміхнулось, та й осіннє сонечко почало якось інакше, тепліше гріти. Дозвонилась до Діми, так звуть хлопця. Він пообіцяв зустрітись на вечір.

Дозвонитись до нічного знайомого не змогла (тільки тепер вона зрозумілила, що телефон у керівників завжди зайнятий через велику кількость справ, а не тому, що він не хоче відповісти). Але все ж надіялась на зустріч з Дмитром.

Та все це буде так нескоро, а вже так хочеться їсти, що навіть здається, що втратиш свідомість. "Піти вкрасти, піти вкрасти, це ж для того щоб попоїсти,"- невпинно, як бій годинника, стукає в голову. На щастя, з цим впоралась, адже інше підказує: "За це - тюрма". А вечір коли зустрінусь з хлопцем ще так далеко…

А у іншій частині міста, наш нічний герой, незважаючи на свою зайнятість, вже зустрічається з людьми, які займаються проблемами дітей. Розповідає історію, яку він почув від Наташи, та хоче дізнатись, чи можна їй допомогти. На щастя, люди, які щоденно бачать проблеми дітей без батьківської опіки, з радістю погодились допомогти йому. Тільки як її знайти? Та де вона зараз? Залишається тільки чекати на дзвінок.

Якби вони знали, про те, що зараз ця дитина поруч, що те світло людської доброти, яке ще недавно зігрівало її серце, вже закрилось темною стіною безвихіддя, якби вони знали, що радісна дитина вже не бачить оточуючих від невпинних сліз болі, які невідомо звідки взялись, якби вони знали…

Час, на який домовилась Наташа про зустріч з Дмитром вже минув, ноги самі йдуть у невідомому напрямку, та вона і не противиться цьому. "Ось парк, ось міст, ось, де ти знайдеш спокій, пригай, ти втопишся і все закінчиться, не буде голоду та проблем". Вона противиться цим страшним думкам:

- Я хоч хвилинку постою...

- Ні пригай, пригай, пригай…

Піддавшись на таке демонське нашестя, вона почала вилазити на перила, аж тут чиясь сильна рука зупинила її:

- Ти що? Я до тебе їду через все місто, а ти хотіла недочекатись мене?

Цей голос вона вже чула, та де, не пригадає. Та щось підказувало, що це хтось близький.

Так і є, це Діма, той, який невідомо чому, не знайшовши її на зупинці побіг у той бік, де і був той злощасний міст.

Я тебе нікому не віддам

Це перші слова, які вона почула, та пригорнувшись до Дмитра, який дрижав сильніше ніж вона, відчула такий спокій та полегшення, що навіть не змогла пригадати дня, коли їй було так добре.

«Ти чуєш? Я тебе нікому не віддам!» - повторював він. Вона все чула та нічого не хотіла відповідати, щоб не втратити ці хвилини блаженства.

Все, що відбувалось, пройшло наче сон. Магазин, їжа на автобусній зупинці,( що їли, не пам’ятає) вечір, пустир, та холодна постіль. Та все це було початком нової сторінки життя Наташи.

Ранок завжди дає надію на краще. Очі ще закриті, та лагідні сонячні промені, неначе граючись з її віями, всеж таки змусили відкрити очі. "Де я? Що зі мною?" Це перші думки, які прийшли в голову, адже за останні декілька днів відбулось скільки подій, що навіть тяжко зрозуміти де був сон, а де діійсність.

Велика кімната, брудні стіни, та десь поруч чути розмови. Вставши та застеливши постіль Наташа пішла на гомін людей. Ось і Діма, вона дивилась притулившись до дверної коробки як він вправно працює і думала, яке щастя, коли в тебе є рідна людина, коли ти не один. . .

Це - реальна історія, історія життя однієї з сотень тисяч дітей, яких випускають у доросле життя школи-інтернати, дитячі будинки . . . і ці діти поруч з нами. . . а де у цей час знаходимось ми?

Михайло Щербина
detdom.info

Продовження історії читай тут >>>