Моє волонтерське життя почалося з історії шефства над одним хлопчиком на ім’я Віталій. Будучи у декретній відпустці, натрапила на статтю в інтернеті «Напиши листа дитині-сироті». Списалася з куратором, перечитала багато інформації на тему проекту «Індивідуальне шефство над дитиною», передивилася фотографії дітей. Незабаром дівчата з Полтави запропонували стати шефом одного хлопчика з Андріївської школи-інтернат, стисло розповіли про нього, дали адресу і підказали, як і про що писати перший лист. Виявилося, що у Віталіка вже був шеф (хлопець із Києва), але по незрозумілим причинам відмовився від шефства. Це було у березні 2011 року… Я добре запам’ятала день, коли сиділа на кухні і писала той перший лист. Ще більше запам’яталася мить, коли вперше отримала конвертик із Андріївки від Віталіка – лист і гарний малюнок. Перший контакт… Далі було багато листів, бандеролів, малюнків, посилок. Другим етапом була розмова з дитиною по телефону. Віталік знаходився на лікуванні у Полтавській лікарні. Куратор Юля поділилася номером телефону сусіда по палаті. І от – розмовляємо… Трохи ніяковіла, не знала про що розмовляти, але інтуїтивно знайшлися спільні теми для діалогу… Далі вже спілкувалися трохи розкутіше, звикли один до одного.

Хочу зазначити, що спочатку проект «Індивідуальне шефство над дитиною» не передбачав поїздок і зустрічей  підшефних з шефами… Я навіть і не планувала відвідувати дитину у далекому Полтавському краї. Але якось на сайті прочитала, що волонтери цього проекту збираються відсвяткувати з дітьми свято «Вогнище» (кінець навчального року) і запрошують усіх бажаючих шефів приєднатися до поїздки. Дуже захотілося, правда… Я уявила, що зможу побачити свою дитину «наживо» і навіть, якщо дозволить, обійняти його))) Уявила. Захотіла. Зібралась. Поїхала. Я їхала і думала: «Поїду однісінький разочок, побачу дитину – і все». Перша поїздка у мальовничу Андріївку залишиться у моїй пам’яті на все життя.  Знайомство з Віталіком, перші теплі обійми, відчуття від спілкування з іншими дітками, знайомство з кураторами проекту…

Зустрілися з Віталіком на подвір’ї школи. Куратор Юля йшла до мене, усміхалась і не приховувала радість, що я приїхала до Віталіка. Тоді це була ще «куратор Юля», яка за ці роки стала для мене близькою людиною, подругою, спорідненою душею, з нею ми пліч-о-пліч йдемо волонтерською стежкою всі ці роки. Разом ми дуже багато пережили і я дуже ціную і дякую за те, що у мене в житті є ця людина. Так от… Вона усміхнулась і сказала: «А я йому не призналася і Віталік навіть не очікує, що до нього завітав шеф:)». Попросили однокласника покликати… І от він біжить із школи до нас… Пам’ятаю навіть одежу, в якій був вдягнений тоді… Зрадів. Обійнялися. Одразу знайшов спільну мову з моїм (ще тоді маленьким) сином. Ці відчуття я не можу описати, пишу зараз, а сльози ллються рікою, бо це не можна передати словами… Не можна розповісти, що було з моєю головою після поїздки, що коїлося у серці та, які емоції зашкалювали у душі…

Напишу одне. Поїхавши до дитини і познайомившись з іншим життям – ти більше не зможеш відмовитися від цього. Принаймні, я не змогла… Від цього тепла та неймовірних відчуттів від спілкування з цими особливими дітками. Пишу «особливими», бо насправді ці дітки стали для мене дуже особливими, рідними і я люблю їх із кожною поїздкою все більше. Відчуття, коли тебе по-справжньому чекають – я не проміняю ні на що.

Через два тижні після першої подорожі, я вже знову поїхала до Андріївки))). Потім було дуже багато поїздок, свят, знайомств та подорожей. Була екскурсія вихованців Андріївки у Київ, у мене вийшло приєднатися, провести вихідні разом із дитиною, побачити багато цікавого, поділитись емоціями… Потім було декілька незабутніх поїздок в Андріївку з ночівлею у палатках і відвертими розмовами біля вогнища. День народження Віталіка, який ми відсвяткували разом на березі ставка неподалік школи. Разом готували шашлик, грали, розмовляли і навіть лазили по деревах, дякуючи завучу, яка на свій страх і ризик відпустила дитину за межі школи. День народження на який я спекла торт і ми відзначали його у класі з іншими дітками та друзями Віталіка. Він загадав бажання, задмухав свічки та пригостив тортом і цукерками всіх дітей… А потім, неочікувано, подарував маленький, гарненький, зроблений власноруч стільчик для мого сина. Не забуду подорож до Полтави, коли ми забирали дітей з лікарні і разом каталися на роликах, їли піцу, гуляли чудовим містом. За ці роки були, звісно, і розчарування… Але про це не буду… Насправді, ці діти і не винні у цих розчаруваннях… Частіше буває, що ми очікуємо від них занадто багато, а потім самі ж і страждаємо.

Час летить дуже швидко, і мій Віталік цього року закінчує школу… Він – випускник 2015 навчального року. Попереду дуже важкі часи, про які я знаю з досвіду інших наших випускників, але треба все пройти разом, підтримуючи дитину. Вступ до ПТУ, нове ніким неконтрольоване життя у жорстокому світі, життя і побут у гуртожитку… Я готова:) Сподіваюся, що все у нас вийде…

Насправді, допомогти дитині не так важко… Треба хотіти… Бажання, наполегливість та любов зроблять неможливе. Не бійтеся ділитись любов’ю та теплом з дітками – це дуже приємно! І ви отримаєте навзаєм найцінніше – дитячу щиру довіру!

Куратор проекту
"Індивідуальне шефство над дитиною"
Альона
+38(050) 421 42 21
+38(096) 658 33 16