Не можу спокійно, коли:
- До Дня Святого Миколая збираємо солодкі подаруночки сиріткам у дитбудинках та інтернатах.
Директор інтернату:
- И мы эти сладости уже берём, раздаём, конечно. Но нельзя же всё сразу. Они же несколько дней ничего не едят, кроме этих сладостей. Мы говорим, что раздадим. А спонсоры хотят сами вручить. Ну, вручают. Дети опять на сладком. Пока эти праздники пройдут, у половины диатез.

Не можу, коли:
- Проводим мастер-класс для интернатских деток! Сегодня детки у нас учились делать открыточки.
Директор дитбудинку:
- А ще вони в нас вміють вишивати бісером і малювати. А Серьожа сам вишив цілу картину!
Я, за кілька років:
- Так. Куриця коштує недорого. Вам на двох тієї курки на кілька днів вистачить. Ви суп варити вмієте? Ясно. Я чомусь так і думала. Отже, щоб зварити суп, треба взяти воду, поставити її на вогонь, покласти туди вимите м’ясо… Та записуйте ж! У тебе ж гастріт, а в тебе печінка випадає! Що ви їли, бандити малолєтні, коли ви досі суп зварити не вмієте?
Інтернатські:
- Хотдоги.
- Макарони з майонезом.
Я:
- І чому вас тільки в інтернаті вчили?
Інтернатські, хором:
- Вишивати бісером…

Спонсори:
- Збираємо подаруночки для сиріток. Васі потрібен паровозік, а Марусі мобільний телефон. Крістіні планшет, а Саша і Серьожа хочуть плеєри.
(ага, це вже я колись, теж так робила, чотири роки тому, коли ще свято вірила, що роблю благую справу)
Вася:
- Паровозік я продав Саші за морозиво. Дуже морозива хотілось.
Маруся:
- Мобільний телефон я продала за п’ятдесят гривень. Ну і що, що смартфон? Мені потрібна була плойка. А смартфон мені ще подарують. А плойку я в кого випрошу? Спонсори про плойку не понімають, а про телефон понімають. Я їм скажу, що мені треба мамі у тюрму дзвонити, вони одразу і подарують. Я ж скажу, що за мамою скучаю.
Крістіна продала планшет за сто гривень. Вона хотіла нові рожеві кедики, якраз Маруся й продавала. А Саша і Серьожа продали плеєри за пляшку пива.

… я не можу.
Я це розгрібаю.
Скажіть, ви, ті, кого діти поза очі називають спонсорами, а в очі мамами і татами і туляться, й вичавлюють сирітську сльозу (о, вони в цьому майстри, і певна щирість тих сліз теж має місце) – скажіть, хто з вас веде цих дітей вже потім, коли вони закінчили свою інтернатську та дитдомівську науку і пішли у світ за наукою життя?
Хто з вас слідкує за тим, ЯК вони пішли у життя?

Пішли роздягнені. Бо найперший студентський рік їх так витягує у зрості, що всі їхні одежинки враз підстрибують на них. Бо найперший студентський рік знімає з них усі зайві та навіть незайві кілограми так швидко, що старі одежинки метляються на них, як на опудальцях?
Пішли не навчені нічому, крім того клятого бісера.
Звичайно, на уроках праці їх чомусь навчають – але чомусь та наука не затримується в їх головах так, як затримались би кілька спільних приготувань вечері з мамою та татом.
Чи надиктовуєте ви їм, як надиктовуємо ми, по телефону, рецепти варіння каші та тих же макаронів? Чи вчите ви їх закупкам в супермаркеті, як вчимо їх ми, прискіпливо вивчаючи чеки, які вони нам висилають? Та й висилати чеки їх ще треба навчити.
Чи вмовляєте ви їх не купувати оці кросівки за двісті гривень, а зачекати кілька днів, доки прийде стипендія, і вони зможуть купити хоча б оці, за чотириста? Ці точно не розлізуться після двотижневої носки.
Хто їх тому навчав?
Життя їх зараз навчає. Але життя – суворий вчитель. Вони б навчались швидше у життя, але існує ще одна непереборна перепона.

СПОНСОРИ.

Ці діти виросли в очікуванні спонсорів, які приїдуть і закидають їх подарунками. Ці діти не навчились цінувати подарунків. Бо спонсори приїдуть і привезуть новіше й краще.
Ці діти мало вміють влаштовувати життя, як самі побажають – але натомість вони просто заточені на пошук сердобольних сердець. Які обов’язково знайдуться, які оплатять, заплатять, вирішать проблему, привезуть грошей, нові кросівки, новий телефон…
І таки знаходять.
Доки вони ще виглядають дітками, або принаймні юними хлопцями та дівчатами – вони знаходитимуть нас. Нас, сердобольних.

Так, ми знаємо, що життя їх сильно обділило. Так, ми розуміємо, що без нашого плеча їм не пробитись у житті.
Але підставляти плече непомітно, лишаючи простір для самостійних маневрів – це ще треба вміти. Бо набагато легше:
- сплатити за…
- купити замість…
- вислати…
- привезти супа замість навчити варити суп

Коли я вперше прибула до інтернату – я теж захлинулась від оцього масового:
- Мамо, я так тебе чекала… Мама, а ти ще приїдеш?
Щось тут було не теє. Що – я не розуміла. Але найперше я сказала:
- Так! Ану, кончайте мені оце тут мамкати. Я вам не мама, поняли?
Це прозвучало грубо. Але лукаві посмішки ці хитрі мордочки ледве встигли приховати.
- А хто ти? – спитали вони вже серйозніше. – Спонсор?
- Почую слово «спонсор», взагалі приїздити не буду. Уразумєлі?
- Уразумєлі. – тепер вже засміялись вони.
- Я ваш волонтер. Можете вважати мене своїм товаришем. Але мою дружбу теж треба заслужити.
- Ага. Панятно. – сказали зразу меткіші, а інші зрозуміли пізніше.

Так і говоримо досі.
Коли мої рідні діти чують, як я спілкуюсь з нашими інтернатськими юними друзями – вони дивуються:
- Нічосє, мама. А з нами ти так суворо не говорила. – кажуть мої діти.
- Бо вас я виховувала з самого малечку. Бо вам науку я вбивала в голови непомітно. А з цими дітьми я розгрібаю виховання, яке дали їм інші.

Інші – вихователі, які навчили цих дітей майстерно вишивати, ліпити, малювати. Але не готувати їжу.
Психологів – які не пояснили цим дітям, що тепле й ситне життя у інтернаті скоро закінчиться, і не розказали предметно, що їх чекає у житті.
Спонсорів – так-так, отих, хто так і продовжує возити «бідним, нещасним сиріткам солодощі, одяг, з якого вже повиростали ваші діти, іграшки, якими ваші дітки вже награлись, телефони, які вже вам не потрібні», я так і називаю спонсорами.
Саме ви розбестили цих дітей подаруночками, які валяться з неба, варто цим дітям пустити сирітську сльозу.
Саме ви перекрили цим дітям шлях до дорослого життя.
Саме ви виростили з них споживачів, які в глибині душі вас зневажають, бо знають, як легко вас розчулити. Бо вірять в те, що ви, такі сердобольні, будете знаходитись на їхньому шляху завжди.

Саме ви винуваті в цьому.
Ви і наша дитбудинківська система. Яка існує замість системи сім’ї. Нехай багатодітної. Нехай такої, де ледве зводяться кінці з кінцями. Але саме там, у сім’ї, можна навчити дитину зустрічі з життям – а не постійному очікуванню спонсорів.

І я. Я теж там, серед вас. Цілих півроку я була таким же спонсором, доки не зрозуміла, до чого це веде. Тому зараз і розгрібаю.
А ви? Ви, хто вже зараз готується до Дня Святого Миколая у дитбудинках, хто згадує про сиріток двічі на рік, на Пасху та День Мик.? Ви розумієте, до чого ви їх ведете?

Не треба давати рибу – дайте дітям вудку. Але і цього мало. Навчіть користуватись вудкою. Так, це складніше. Так, зібрати секонд та солодкі подарунки легше – відвезли, роздали та й по всьому, як свічечку у церкві поставити - а з вудкою ще треба возитись.
Але коли ви вже повозитесь, коли ви навчите, без зайвого жалю, але з любов’ю в серці - отоді ви вже не спонсор. Тоді ви товариш. Бо їхню дружбу теж треба заслужити.

Звиняйте, якщо когось образила. Накипіло. Чотири роки я з ними вожусь. Чотири роки розгрібаю. Давно кипить.
Ненавиджу цю систему.

Дякую тим, хто розгрібає наслідки цієї системи. Праця ваша така титанічна - як і невдячна.

Джерело ]]>https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=10155865210183424&id=194527628423&_rdr]]>