Власну історію створення ДБСТ нам розповіли прийомні батьки – Олена та Олександр Юсан. Зараз сім’я живе у Києві, а починали свій шлях у 2005 році, коли жили в містечку Вишневе Київської області.

Олена та Олександр Юсан стали прийомними батьками для 18 дітей! Восьмеро з них ‒ вже вийшли у доросле життя,  а десятеро ‒ зараз виховуються у ДБСТ. Це не враховуючи двох біологічних синів та трьох онуків. ДБСТ Юсан внесений до книги пошани Київської міської державної адміністрації «Сім'я – золотий фонд міста Києва». 

ПЕРЕЇЗД  ДО КИЄВА

«Історія нашої родини почалася 16 років тому, коли ми стали прийомною родиною з двома дітками, ‒ згадує прийомний тато Олександр. ‒  А вже через два роки ми отримали юридичний статус ДБСТ та переїхали з Вишневого до Києва. Тоді влада виділила субвенції, допомагала таким родинам, як ми.

Нас переселили у велику квартиру, з’єднану з двох на одному поверсі, у чудовому районі. Райадміністрація дуже добре ставиться до нас, на відміну від попередників з Київської області.  Сьогодні ми дуже вдячні їм за турботу. Саме тоді у Києві нам додали діток,  загальна кількість їх стала ‒ 10!»

15 РОКІВ НЕ ВІДПОЧИВАЛИ

«Спочатку, звісно, складно було, але ми якось швидко пристосувалися до нових умов, - каже прийомна мама Олена. - Ми з чоловіком розуміли, що нашими руками Бог хоче допомогти цим діткам. Деякі з них взагалі не можуть мати нову родину, окрім як у ПС чи ДБСТ. Тому всі труднощі ми намагаємося долати з посмішкою. Поки ми потрібні цим дітям ‒ ми будемо їм допомагати, адже це ‒ Божа воля.

Нещодавно відбулися зміни. Дорослі діти вступили до навчальних закладів або одружилися, і до нас прийшли шестеро новеньких дітлахів. Хоча, якщо чесно, ми, коли випустили дітей, хотіли з чоловіком трошки відпочити. Уявляєте, ми не відпочивали 15 років, хотіли поїхати кудись на море ‒ тільки ми удвох.  Але ця мрія так і залишається мрією…

НОВЕ ПОПОВНЕННЯ

Нам зателефонували з нашої служби у справах дітей та запропонували взяти діток. Історія їхня дуже непроста, до нас вже дві родини від них відмовилися. Одного з хлопчиків його біологічна мати викинула з шостого поверху… Чи можна спокійно це чути? Ні, ми погодилися поїхати. 

«Хоча б поїдьте, подивіться», ‒ заспокоював нас фахівець служби, але вже заздалегідь їм було відомо усе, що буде далі. Коли ми приїхали до цих дітей у заклад, виявилося, що вже були готові їхні документи на влаштування в нашу родину, тільки наших підписів не вистачало. Ми ні хвилини не вагалися. Забрали до себе  всіх чотирьох.

А потім до нас ще приєдналися двоє братиків, які до того жили у різних закладах, бо молодший мав вади розвитку. Коли старший опинився у нас, він благав забрати і молодшого. Тому ми забрали обох і таким чином об’єднали родину.

«ПРИЙОМНА РОДИНА ‒ ЦЕ НЕ СТРАШНО»

Наша родина завжди відкрита до спілкування та співпраці. Ми хочемо власним прикладом показати, що прийомна родина ‒ це дуже добре і зовсім не страшно. Бог потребує нашої допомоги у вихованні цих дітей. І діткам потрібні батьки. А це ‒ найголовніше! Сім’я  ‒ найголовніше для дитини. Ми, батьки, для них ‒ вкрай важливі!  А є такі діти, які слово “мама” чи “тато” кажуть вперше саме у ДБСТ.

У нас була дівчинка, яка до 5 років взагалі не говорила. У неї була велика затримка розвитку в багатьох напрямах. Спочатку ми з чоловіком нервували, але, коли Кіра вимовила вперше слово “мама”, ‒ все змінилося. Я навіть серцем відчула, що з цієї миті все піде вгору. Так і відбулося.

Спецшколу ми забули, як страшний сон. Ходили у звичайний клас, вона дуже гарно почала вчитися. Зараз Кіра ‒  в Америці, вчиться на вихователя дитячих закладів. Нещодавно отримала права водія.

Дуже тішать нас хлопці, які не відходять від тата ні на крок! Тато в нас – на всі руки майстер, захист та опора. Він все вміє робити, так хлопці постійно його мотивують: «Тато, навчи це робити! Щоб ми змогли самі збудувати власний будинок для власної родини. У майбутньому!». Я коли це чую – в мене аж серце завмирає від радощів! Ми пишаємося кожним із наших дітей, вони в нас ‒ найкращі!»  

]]>Джерело>> ]]>